Проєкт художниці IraVish складається з двох частин — живопису та інсталяції. Обидві частини досліджують питання значення ляльок в житті дитини, їх впливу на формування дитячої свідомості.

Частина перша.
Живопис

У живописній частині проєкту IraVish стверджує: дівчатка, програючи з ляльками особистісні, соціальні, суспільні ролі, пізнають світ у всьому його різноманітті. Але ці ігри не зовсім безпечні: за допомогою ляльок відбувається маніпуляція свідомістю дитини, формується клішований тип сприйняття реальності, виховується прив'язка до «вітринних» потреб.

«Працюючи над проєктом, я дійшла висновку, що може здатися абсурдним: ляльки стають альтер-его своїх власниць, безповоротно перетворюючи їх — дівчаток — у подібних собі. І це проявляється протягом усього життя — в зовнішності, в поведінці, в манері одягатися. І ще одне спостереження: незрозуміло яким чином, але ляльки передвіщують нові жіночі образи (саме так, а не навпаки!). Я звернула на це увагу, коли на пострадянському просторі з'явилися перші Барбі, а слідом за ними — невідомо звідки — тоненькі, з ідеальною фігурою — таких раніше не було! — дівчата», — ділиться своїми спостереженнями та відкриттями художниця.

Для проєкту IraVish написано близько двадцяти портретів оголених ляльок, наділених яскравими характерами і емоціями. В експозиції вони перемежовуються з декількома портретами оголених жінок, використовуючи які художниця ніби натякає на розхожу фразу, що стала банальною, про те, що всі ми в чиїхось руках ляльки. «Чому герої моїх картин оголені? Тому що одяг ховає сутність речей. Невипадково ж існує вираз “гола правда”, — пояснює IraVish, — Виняток у серії складають тільки дві одягнені ляльки, символи “вітринних потреб” — манекени».

Роботи серії експонуються так, щоб глядач міг простежити трансформацію зовнішності ляльок. Експозицію завершують два «пекельні» портрети. За їх допомоги художниця ніби попереджає, до чого в недалекому майбутньому можуть призвести результати генетичних маніпуляцій, синтезу машини і людини.

Що наше життя — довга подорож, в кінці якої залишаються лише спогади — те єдине, що нікому у нас не відняти і що дійсно належить тільки нам. Саме тому в другій частині проєкту — інсталяції, побудованій на візуалізації спогадів про ляльок, якими поки поділилися дорослі дівчатка, використовуються валізи, як символ подорожі та взуття, як символ пройденого шляху. Причому усе використане в інсталяції взуття належить самим героїням, які розповіли свої історії. Ці розповіді супроводжуються дитячими фотографіями, а в декількох випадках навіть ляльками, про які йде мова!

Окремим блоком в інсталяції виділені «особливі історії». В них ляльки, були б вони живі, могли б бути залучені як свідки епохальних і трагічних подій.

Спеціально для другої частини проєкту художником Оленою Зублевич знято фільм-інтерв'ю «Більше ніж ляльки» і безсюжетний фільм-абсурд «Люди. Пізнання світу».

Частина друга.
Інсталяція «Більше ніж ляльки»