Історії
Історії людей про ляльок, яких вони любили або ж не визнавали, та які так чи інакше змінили їх життя.
А от Барбі у мене
не було!
Не знаю, чи був моєю улюбленою лялькою той пупс, якого я катала в гарній зимовій колясці з відкидним верхом та гумовими колесами. Але пам’ятаю, що дуже любила грати з ним, особливо переодягати — на нього підходили речі від грудничків та літній комбінезон на зав’язочках, який мені особливо подобався.

А коли підросла, мрією стала Барбі, адже у неї було довге волосся, і з ним можно було робити різні зачіски. Але справжню Барбі мені так і не купили. Правда, через це я не надто переймалася, тому що багато грала з маленькими дітьми та м’якими іграшками…
Анастасія Тиховська, маркетолог
Одеса, Україна
>
Історія перша
Лялька, яка стала
символом
Свою першу ляльку я пам’ятаю лише за розповідями рідних та за фотографією, на якій мені немає і року. Там я з бабусею та лялькою Андрійком, якого я дуже любила і буквально не випускала з рук.

Потім пам’ятаю ляльку, про яку всім розповідала, начебто вона вміє розмовляти та розповідає мені щось на вушко. Напевно, мені дуже хотілося мати близьку подружку, якій я могла б довіряти секрети, перешіптуватися…

Ще одна лялька з’явилася у мене в двадцять років. З’явилася від самотності, внутрішньої неприкаяності: моя двоюрідна сестра, на півтори роки молодша за мене, рано вийшла заміж, і мені здавалося, що все у неї добре, адже в неї є близька людина! Коли сестра народила, я на студентські канікули приїхала їй допомогти. Одного разу ми зайшли у місцевий універмаг, полиці якого були завалені однаковими ляльками із тканини. Я взяла одну з них у руки. Сестра помітила, що я дивлюсь на ляльку зі смутком та сказала, щоб я купила її.

Але навіщо мені у двадцять років потрібна була лялька? Можливо, тому що у сестри вже була своя «лялечка» — справжня жива дитина, а у мене не було? Зрозуміло, з цією лялькою я не грала, вона просто десь лежала як символ того, що я можу дозволити собі те, що зі сторони може здаватися безглуздим.
Вікторія Фролова, журналіст
Одеса, Україна
Історія друга
>
Як не виділятися серед інших дітей
Фото красномовно демонструє мамину доброту-проте-справедливість. Картинка з дитячого садочка, здається, у Фонтанці, куди мама влаштувалася вихователем, щоб бути ближче до дитини.

Я — зліва. Подивіться на нормальних одеських дівчаток і на те, що у них у колясках. А у мене?! Мама запевняє, що я сама, як завжди вибрала «щось незвичайне», але, судячи з виразу мого обличчя, це не зовсім так. Думаю, таким чином вона просто «не хотіла мене виділяти серед інших дітей». Так і виросла — як усі. Майже.
Анна Березкіна, журналіст
Одеса, Україна
Історія третя
>
Так зізнавалися
в почуттях
Лялька, з якою я зображена на фотографії — це просто красива лялька. Насправді, мене приваблювала гра з машинками та іншою технікою. Але коли мені було років дев'ять, у мене з'явилася прикольна лялька, вірніше, прикольною була її історія: зі мною в класі вчився хлопчик, його звали Віталік, він був хуліганом і грозою. У дитячому садку я з ним теж билася, даючи йому відсіч і цим, мабуть, заслужила його повагу.

І ось на 8 березня Віталік вибрав для привітання мене і подарував мені разом із лялькою квіти. Згідно негласному правилу, якщо хлопчик дарував дівчинці разом з подарунком ще й квіти, то це було його визнанням симпатії до неї! Особисто цього робити було не можна — ми були дітьми, соромилися висловлювати почуття.

Віталік був стильним хлопчиком, носив модну зачіску. І ту гарну, з розкішним волоссям ляльку, яку він мені подарував, я незабаром постригла так само, як був пострижений і він. А через пару років і сама так постриглася. Напевно, він мені теж подобався...
Марія Мостовчук, художник
Одеса, Україна
Історія четверта
>
Сукня для Зайки
Я не грала ляльками. Моїми іграшками були лише тваринки: ведмедики, собачки, мавпочка, зайка, слоник. Я їх лікувала, виховувала, вчила писати, читати — вони у мене всі обов'язково ходили в «школу», ігри з ними придумувала сама.

Одного разу мій тато — він був моряком закордонного плавання, привіз мені в подарунок красиву імпортну ляльку. Вона не викликала у мене жодних радощів, у ній мене привабила лише гарна сукня. Недовго думаючи, я зняла її з ляльки і одягла на свого улюбленого Зайку.

Дитинство залишилося в минулому, а любов до тварин збереглася по сьогоднішній день. У різний час у мене вдома жили мангуст, ігуана, черепахи, папуги, собаки. А ось зі старих друзів зберігся тільки плюшевий слоник. Він досі спить у моєму ліжку...
Тетяна Савченко, президент Національного комітету «Міс Україна-Південь»
Одеса, Україна
Історія п'ята
>
Маленька трагедія
Коли мені було років шість, ми жили в старому будинку з пічкою, яка топилася вугіллям. У мене була невелика, сантиметрів двадцять, пластмасова лялька на ім'я Люся, у неї рухалися руки, і я пошила їй купу одягу. Але одного разу поклала її поруч з піччю, щоб вона зігрілася. Лялька перегрілася і у мене на очах спалахнула, як смолоскип. Для мене це було справжньою трагедією і я страшенно переживала... Але наступного дня мама купила таку саму ляльку, на цьому трагедію було вичерпано.
Тетяна Габ, художниця
Одеса, Україна
Історія шоста
>
Нелюба лялька
У моєму дитинстві було лише дві ляльки. Першу мені подарували у п'ять років. Це була прекрасна, дорога лялька. Доля її сумна: я вмовила старшого брата відкрити їй голову, щоб подивитися механіку очей... Брату влетіло від мами, а мені більше не купували ляльок. Я грала машинками і клоунами, пластиліном і олівцями.

Друга лялька. Вона з'явилася у мене в якості подарунка перед тим, як я пішла в перший клас, і повинна була скрасити мої шкільні будні. Цю ляльку я незлюбила з першого дня. Вона була із вати, з ногами, що нагадували валянки... я її не любила, і поступово вона була забута і віднесена на горище. Подальша її доля невідома.

Пробач мені, лялько... Я не любила тебе, тому що ти була негарною. Це було неправильно. Але тепер я знаю, для чого потрібні ляльки — щоб навчитися любити і пробачати.

Сьогодні у мене дуже багато ляльок, напевно, близько трьохсот. Але не подумайте, що я з ними граю, у мене інша місія — я їх рятую: ляльки потрапляють до мене в жалюгідному стані — без очей, без ніг, без рук, іноді навіть без голови, з поламаними, якщо вони механічні, системами. Для цих ляльок я вирішила зробити чарівний замок із залізничною станцією, фонтаном в саду, невеличким рестораном і готелем. Це буде маленький ігровий музей для дітей.
Тетяна Царьова, художниця
Одеса, Україна
Історія сьома
>
Красуні та Антоха
На одній із фотографій я — випускниця дитячого садка, нас тоді всіх фотографували з лялькою-школяркою. А на іншій — з лялькою, яка зберіглася до цього часу. У неї цікава історія: я росла з молодшою ​​сестрою, і одного разу мама зрозуміла, що нам потрібна лялька-пупс, про яку б ми дбали, яку б сповивали. Такі ляльки були рідкістю, і мама відправила тата її купити.

Тата дуже довго не було. А повернувся він із двома величезними, метрового зросту ляльками, одна з них — брюнетка, наречена у весільній сукні з фатою, а інша — блондинка, що вміє ходити. Тато обрав, на свій погляд, найкращих! Мама ж була засмучена: «Як вони будуть їх сповивати?» — запитувала вона. Цих ляльок ми не сповивали. На жаль, вони були «для очей» і досі стоять у батьків на почесному місці.

Для ігор у нас були інші ляльки. У мене — Антошка, незрозумілого роду руда, веснянкувата істота. Що тільки він не пережив: він і плавав, і літав, і з парашутом з дерева стрибав, був багато разів стрижений, у нього відвалювалися руки, ноги...
Оксана Маслова, драматург
Одеса, Україна
Історія восьма
>
Це — моя таємниця
Мого першого в житті чоловіка звали Вітя. Це була лялька. Її купила бабуся Маша і вручила мамі, коли її разом зі мною виписали з пологового будинку. Я пам'ятаю Вітю стільки, скільки пам'ятаю себе — він був частиною мене, непомітним, як повітря, без своєї історії і сюжету.

Я мріяла не про нього, а про інших, незвичайних ляльок. І ось одного разу мені подарували саме таку: з пластичного матеріалу, з великою головою, зроблена в НДР, вона стала моєю казкою. Як і її модниця з рідкісним ім'ям Діна, яка її подарувала, лялька була знаком іншого світу, іншого життя, де всі були щасливими. Я з нею багато грала, будуючи на ліжку для неї будиночки.

Потім лялька довго жила у шафі: вона сиділа на одній із полиць, перед речами, і я її бачила кожного разу, відкриваючи шафу. Потім я переїхала, а шафа разом із моєю улюбленою лялькою перейшла у володіння доньці, яка подорослішала — вона вважала, що лялька схожа на мене, тому вирішила залишити її собі.

А до мене повернувся мій Вітя. До цього часу з ним вдосталь награлися три моїх молодших братика, двоє племінників, і мама сказала, що тепер він повинен бути зі мною. Так лялькове коло замкнулося. Від колишнього Вітіного одягу залишилася лише верхня частина, тому мені довелося попрохати подругу зв'язати для нього новий, ошатний, зовсім не схожий на первинний.

Вітя, як і інші пам'ятні речі, це — моя таємниця, маленькі уривки минулого, частина колишнього світу, в якому я давно не живу, але який хочу зберегти...
Інна Голубович, доктор філософських наук, професор
Одеса, Україна
Історія дев'ята
>
Син радистки Кет
У дитинстві в мене було дуже багато ляльок і усякої всячини типу меблів, наборів для прання, ведмеді, собаки, різна техніка: машина, місяцехід, ґвинтокрил, моторний човен і... автомат. Головними дарувальниками були двоюрідний дідусь Жора, який мене любив і потурав усім моїм дурощам, і бабуся, мамина мама.

Ляльок я називала іменами дарувальників. Найулюбленішою з них був Антошка. У мене збереглася фотографія з цим страшком. На її звороті написано: «Люблю усіх-усіх, а Антошку над усіх!». Антошку подарував приятель татка, який мені подобався, тому, напевно, і до ляльки було особливе ставлення.

Антошка брав участь у всіх моїх іграх. Нареченої у нього не було — він був для мене як дитина. А після того, як ми усі подивилися «Сімнадцять миттєвостей весни», Антошка зображував сина радистки Кет, і, як у фільмі, ми з подружками ховали його в каналізаційні люки...

На жаль, ні він, ні інші мої ляльки не збереглися: ми переїжджали, і батьки винесли їх на смітник. Коли я про це дізналася, побігла за ними, але їх вже всіх розібрали. Я дуже плакала...
Ольга Погрібна, художник
Одеса, Україна
>
Історія десята
В одеському дворі
Я не пам'ятаю, звідки в мене взялася ця чорношкіра лялька. Але коли я виклала фотографію з нею у Фейсбук, виявилося, що у багатьох одеських мого віку була така ж.

Але були в мене й інші ляльки: була лялька-школярка, парочка пластикових, з дебільними обличчями пупсиків, які обов'язково повинні були бути в чепчиках. Були навіть дві німецькі лялечки, одягнені у національні костюми — мама працювала перекладачем в Інтуристі і їй подарували їх для мене. Вони стояли у нас вдома для краси, але в один прекрасний момент я з подружками вирішила розпотрошити їх, щоб подивитися, як вони влаштовані. Мама, звичайно, була незадоволена. А через багато років, років зо два тому, ми з чоловіком опинилися в Німеччині. В містечку, схожому на наше Вилкове, де живуть сорби, зайшли в сувенірну лавку, і я побачила в ній точно таких самих ляльок, і тільки тоді зрозуміла, звідки вони до мене приїхали.

Усім своїм лялькам я давала імена: одну з них звали Ядвіга. Шила для них із клаптиків одяг — у мене була дитяча швейна машинка, яка ніколи не працювала. Але ми з дівчатками влаштовували пошивний день: збиралися в палісаднику нашого одеського двору, виносили коробки з клаптиками і шили. Потім виносили меблі, вони були дефіцитом: у когось була кухня, у когось крісла — ми все це виносили і будували будинки, в яких ляльки жили з ранку до вечора. У нас був дівчачий двір, і до якогось моменту ми всі разом грали в ляльки. А потім почалися велосипеди, ролики...
Юлія Сущенко, журналіст
Одеса, Україна
Історія одинадцята
>
Ляльки з кукурудзи і ганчірок
Я народилася через шість років після війни і разом з мамою жила в селі, у бабусі. У бабусі було велике господарство і з ранньої весни до пізньої осені я пасла корів. Узимку теж роботи вистачало. Тож мені особливо було не до ляльок. Але час на ігри все одно, хоч трохи, але знаходила. Правда, справжніх ляльок у мене ніколи в житті не було. Разом із сусідкою, моєю подружкою, ми робили їх із молодої кукурудзи — якими вони були у нас красунями: з довгими косами і пишними спідницями з листя! А взимку в'язали ляльок із старих ганчірок. І хочу сказати, нам цього вистачало, щоб відчувати себе щасливими!
Людмила Мотлюк, пенсіонерка
село Гірка-Полонка, Волинська область, Україна
>
>
Історія дванадцята
Замість ляльки — дохла кішка!
Я народилася в Кіровограді в 1939 році. Коли почалася війна, ми виїхали з обложеного міста до бабусі в село, там було спокійніше. Мама пішла працювати в радгосп, а мене віддала в садок — вранці відводила, ввечері забирала. Зрозуміло, ніяких фабричних ляльок та інших іграшок у мене і у дітей, з якими я росла, не було, ми самі робили їх з будь-чого — з обрізків старих ганчірок, кукурудзяного листя, гілочок.

Одного разу, мені було близько п'яти років, я десь знайшла дохлу кішку, загорнула її в клапті і ходила з нею, няньчилась, немов з лялькою. Коли вихователі побачили це, відібрали у мене кішку. Як я плакала! До самого вечора, поки за мною не прийшла мама! Я кинулася до неї зі сльозами, голосячи, що у мене відібрали ляльку. Мама спочатку подумала, що я скаржуся на дітей, що вони забрали у мене ляльку, зроблену з ганчірок. Але потім вихователі пояснили, в чому справа...

Справжньої ляльки в моєму дитинстві не було, якщо не брати до уваги лялькою подушечку, в центрі якої було невелике личко, схоже на новорічну маску, обшите навколо стрічкою. Вона була окрасою нашого будинку, висіла на видному місці на килимі. Іноді мама знімала її, давала нам у руки, щоб ми поблизу помилувалися нею. До мене приходили сусідські дівчинки, щоб подивитися на цю подушечку. Куди вона потім поділася, не знаю, але скільки живу, все хочу зробити таку ж... Справжніх же ляльок вперше побачила в підлітковому віці — це були невеликі пластмасові пупсики, але грати з ними мені вже було нецікаво!

У двадцять два роки я народила сина, а коли йому виповнилося одинадцять місяців, привезла його на зиму до мами, в село. До цього часу мама вже добре жила: вона як і раніше працювала в радгоспі, сапала буряк, за свої трудодні отримувала гроші і по десять-п'ятнадцять мішків цукру. І ось, коли я приїхала, мама подарувала мені першу в моєму житті ляльку — красиву, сучасну — про таку я ніколи не мріяла! Оскільки дочок у нас з чоловіком не було, лялька довго служила для краси, поки не з'явилася на світ онучка. Ось вона-то і грала з моєю лялькою, поки не виросла. І знову лялька в тому самому платті, яке було на ній із самого початку, сидить на полиці, нудьгує. Але, можливо, прийде час, і вона послужить ще і моїм правнучкам!
Світлана Уманенко, пенсіонерка
Кропивницький, Україна
Історія тринадцята
>
Робоча лялька
Моя дитяча фотографія, на якій я зображена з лялькою, була зроблена в 70-х роках. Ця лялька працювала в фотоательє і позувала з маленькими дівчатками. Напевно, у багатьох одеситок, моїх ровесниць, зберігаються старі знімки з цієї ж лялькою. Звичайно, зараз викликає подив, чому вона була такою — лисою і голою, і чому це всіх влаштовувало!?

Вдома у мене були свої ляльки, але як вони виглядали, вже не пам'ятаю, тому що грала тільки з Мішею — великим плюшевим ведмедем. Я з ним не розлучалася, навіть коли спала, він був поруч...
Тетяна-Маргарита Сюй, арт-куратор
Одеса, Україна
Історія чотирнадцята
>
Мавпа Чита та інші
Мені було роки чотири, коли на Новий рік мені подарували іграшковий югославський набір лікаря. У ньому були інструменти, шприц, зелене пенсне як у доктора Айболита і їстівні пігулки-цукерки. На додаток до образу мама пошила мені шапочку з червоним хрестом. Щастю не було меж! Перше, що я зробила, так це з'їла пігулки і під їх впливом стала робити всім лялькам уколи, проводити обстеження, лікувати. Папа мене сфотографував саме тоді, коли я робила укол Альоні. Альона була великою, абсолютно не дитячого вигляду і незручною для гри елітної лялькою — всередині неї був вбудований шматок магніту, і коли до неї підносили пляшечку з кашею, вона повертала голову, і пляшечка присмоктувалася до губ.

Моєю улюбленою іграшкою була мавпа Чита, зшита зі старого бабусиного пальто. Ми жили бідно і це пальто перешивали не раз, поки його не з'їла міль, та так, що аж шматочків не залишилося навіть на спідничку. Але навіть після цього мама не змогла взяти і викинути його — з вузеньких смужок вона викроїла мавпочку. У Чити була посмішка до вух, очі з ґудзиків і довгі руки-ковбаски, якими вона могла обійматися, обмотуючи їх навколо шиї.

В усвідомленому віці з Лесею, моєю сестрою, ми грали в дешеві, по 20 копійок ляльки-андрогени. Вони були литими, з міцної пластмаси, з руками на тоненьких гумочках, які крутилися вгору, вниз. Якщо нам не дозволяли самим вибирати їх, то траплялися такі, у яких очі-капочки могли бути в районі вуха, рот теж десь у стороні. Але що ми робили з цими ляльками! Ми малювали їм очі, брови, підводили стрілки, тіло обмотували клаптиками, а голови обклеювали пластиліном і чіпляли на нього хутро, зістрижене з усіх плюшевих іграшок, і вже красунями виводили в світ!
Юлія Верба, письменник
Одеса, Україна
>
Історія п'ятнадцята
Листівка для мами
Історія моєї фотографії з лялькою така: до Дня 8 березня наша шкільна вчителька вирішила, що ми повинні зробити для своїх мам на пам'ять оригінальні святкові листівки — сфотографуватися на тлі вітального напису з лялькою в руках. Але це було ще не все: ми повинні були по черзі переодягнутися в одну і ту саму сукню, яку приготували для фотосесії. Я не хотіла цього робити, дуже засмутилася, можливо, навіть плакала, точно не пам'ятаю, але на святковій листівці видно, що у мене в очах стоять сльози...
Альона Ящук, інженер
Одеса, Україна
Історія шістнадцята
>
Мрія всіх дівчат
Ця фотографія була зроблена напередодні 1947 року — мені тоді було п'ять років, у Києві, в дитячому саду, який знаходився на вулиці Артема, 49. У цей сад я потрапила зовсім випадково: мій батько під час війни був політруком, отримав поранення, після Перемоги працював директором хлібзаводу. На його заводі вкрали один або два мішка солі, злодія спіймали, але за ґрати відправили не тільки винного, але також мого батька і охоронця. Папа був засуджений на п'ять років. Його друзі, щоб допомогти нашій родині, влаштували мене в дитячий сад, що знаходився у відомстві Міністерства харчової промисловості.

У той час, коли повсюди народ голодував, нас там дуже добре годували, а на Новий рік дарували солодкі подарунки: на фотографії я з кульочком, у якому мандаринка, печиво, кілька видів карамельок і одна шоколадна цукерка. У дівчаток кульочки прикрашали лялечки з картону, у хлопчиків — такі ж зайчики. Про таких лялечок мріяли всі дівчата: якщо їх прикласти до паперу і обвести по контуру, то виходили сукні, які потім прикрашали, вирізали. Значно пізніше, коли я вже була дорослою, я навчила свою дочку робити таких самих лялечок і одяг до них — ми жили дуже бідно, і інших, справжніх, ляльок у моєї доньки не було. А в моєму дитинстві, як не дивно, була!

У чотири роки я захворіла на скарлатину і на сорок один день мене поклали в лікарню. У всіх дітей в палаті були якісь іграшки, і кожен раз, коли мама приходила мене провідати, я просила її купити мені ляльку. Але крім мене, в сім'ї ще було троє дітей, і кожен із них щось хотів, тому мама зглянулася наді мною не відразу. Вона купила мені дешеву ляльку — ганчір'яну, набиту ватою, з целулоїдною головою, двома косами з ниток. На ній був український костюм: блузка, спідниця, фартух з жилеткою, вінок. Це була не лялька, а справжнє щастя! Але коли прийшов час виписуватися, виявилося, що з лікарні нічого виносити не можна! Мені було шкода ляльки, і я довго плакала, а мама лаялася на всіх...

Ірина Христюк, пенсіонерка
Київ, Україна
Історія сімнадцята
>
Велика мамина лялька
Я хочу розповісти про ляльку, яку моя бабуся, вона була судновим лікарем, привезла своїй доньці — моїй мамі, коли вона вже була старшокласницею. До цього часу у мами була велика колекція ляльок з Італії, Франції, і звідки прибула ця красуня, мама точно сказати не може.

З раннього дитинства я запам'ятала її як велику ляльку, яка лежала у великій коробці високо на шафі, її діставали тільки на великі свята. Пізніше я дізналася, що так зберігають антикварні ляльки — теж у коробках і дістають їх тільки для того, щоб комусь показати. Велика мамина лялька мені дуже подобалася! І ось, в чотири роки на мій день народження мене вперше зфотографували з нею в фотоательє на Рішельєвській кут Дерибасівська, а через пару років — знову ж з нею, але вже вдома.

У мене було багато і інших ляльок, з якими я грала, яких лікувала, тому що хотіла бути лікарем. Але думаю, саме ця велика мамина лялька зародила в мені бажання стати колекціонером.
Олена Філіппова, лікар, викладач,
колекціонер ляльок
Одеса, Україна
Історія вісімнадцята
>
>
Остання лялька
Я вже не пам'ятаю, які ляльки були в моєму дитинстві, нічого не можу сказати і про ту, з якою зображена на фотографії. Але є у мене лялька, яку зберігаю досі, яка переїжджає разом зі мною з міста в місто, з однієї квартири на іншу. Мені її подарувала мама, коли я була підлітком, і ляльками, іграшками вже не грала. Подарувала, тому що з'явилася можливість купити таку красиву ляльку, якої у мене ніколи не було — німецька, з кліпаючими очима, в туфельках і шкарпетках, в неймовірній сукні з поясом. Це була лялька-мрія — моя і, думаю, мамина теж!

Чому я завжди вожу її з собою? Ця лялька уособлює пам'ять про маму і досі є для мене символом того, що всі мрії рано чи пізно збуваються!
Наталія Ертнова, генеральний продюсер
Одеського міжнародного джазового фестивалю
Одеса, Україна
>
Історія дев'ятнадцята
Особливі історії
Військовий трофей
З усіх експонатів мого музею, цей пупс в червоному в'язаному комбінезончику — один із найжахливіших. У нього блакитні арійські очі. Якщо прикрити усміхнений ротик, то зрозумієш, що очі недобрі, ніби у багато разів зґвалтованої жертви. Вона дивиться вже байдуже, спустошено. Але на самому дні в них палахкотить ненависть. Хоча звідки їй узятися в очах ляльки? Це я собі вже домірковую. У неї біляве пластмасове волосся. Зворушливі пухкі пальчики, трохи закопчені. Ніби поблизу з лялькою вирувала пожежа, після того як в будинок на Вільгельмштрассе потрапив снаряд. А! Я забув сказати, лялька — з Берліна. Виготовлена ​​в 30-х роках у Німеччині. Привезений пупс у якості трофея в 1945 нашими бійцями. На спині у нього напис «Germany».

Що бачив цей пупс своїми водянистими очима? Про таке не розповідають ветерани на Уроках Мужності, таке не бовкнеш перед дружиною або, не дай Боже, дітьми. Може, лише хильнувши грам двісті горілки, з однополчанами згадати.

— Пам'ятаєш фрау з донькою?
— Тих, що в підвалі чи що? А навіщо їх згадувати... — скаже ліниво однополчанин: — Тоді всіх переї*али. Від малих до старих. А те, що обидві німкені померли від того, що рота через них пройшла, так ти згадай, що їхні чоловіки та брати у нас чинили...
— І то правда... — скаже ветеран, згадавши викривлений дитячий ротик під своєю чорною, мозолястою долонею, і вип'є одним хилом.

Але були і ті, хто не став повторювати звірства фашистів. Але і не міг заборонити весь цей жах, що вчинили солдати-червоноармійці.

Колишній офіцер-зв'язківець Леонід Рабичев згадує, що було в Східній Пруссії: «Жінки, матері та їхні дочки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть регочуща армада мужиків зі спущеними штанами. Тіх, що обливаються кров'ю і втрачають свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крики і стогони. А їх командири, їх майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує — ні, радше, регулює. А полковник, той, що тільки що диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б'ються в істериці. До горизонту між гір ганчір'я, перевернутих возів, трупи жінок, старих, дітей».

А що вони у нас робили! Завиють «побєдобєснікі».

У них такий рівень моральності і розуміння. Суто кримінальний. На їхню думку, від грабежів і зґвалтувань утриматися було ну ніяк неможливо!

Я намагаюся не зустрічатися з пупсом очима. Він схожий на ту дитину, яку тримає Воїн-визволитель в Трептов-парку. До речі, скульптору позувала дочка коменданта радянського сектора Берліна. Не німецька дівчинка.

У Німеччині того часу аборти були заборонені відповідно до статті 218 кримінального кодексу. Але після війни був короткий проміжок часу, коли жінкам було дозволено переривати вагітність. Особлива ситуація була пов'язана з масовими зґвалтуваннями в 1945 році. З червня 1945 по 1946 рік тільки в ОДНОМУ районі Берліна було схвалено 995 прохань про аборт. Папки з проханнями містять понад тисячу сторінок свідчень. Одна з дівчаток округлим дитячим почерком пише, що була зґвалтована вдома, у вітальні, на очах своїх батьків.

Я намагаюся не зустрічатися з пупсом очима.
Дмитро Бакаєв, засновник Музею совка
Одеса, Україна
Історія двадцята
>
Іграшки для чужих дітей
Одного разу до мене як до театрального художника прийшла жінка. Її звали Лариса. Вона попрохала відреставрувати стару потріскану від часу ляльку з пап'є-маше. Як виявилося, ця лялька була свідком страшної трагедії, що відбулася не тільки в країні, але і в родині Лариси. У роки війни разом із батьками Лариса жила в окупованій Одесі. Після перемоги, в грудні 1945 року як «сумнівного елемента» заарештували спочатку її батька, а потім і її мати, одеського скульптора Олександру Балаш. Все майно родини було конфісковано.

Про долю свого чоловіка Олександра нічого не знала. А саму Олександру вислали на примусові роботи до Ленінграду, на фабрику іграшок, де вона повинна була робила ляльок. Який все ж таки трагізм і який цинізм у цій історії! Ляльки, до яких мала відношення Олександра, призначалися для того, щоб бавити радянських дівчаток, у той час як її власна донька жила сиротою, не знаючи материнської любові і турботи.

На момент, коли були арештовані батьки, Ларисі виповнилося лише вісім років. Відтоді минули роки, скільки точно — не скажу. Олександра повернулася до Одеси, її реабілітували, тобто, визнали невинною, повернули квартиру. Але втрачений період життя минув без вороття, назавжди були розбиті її доля і доля доньки.

Із примусових робіт Олександра привезла в подарунок Ларисі ляльку, зроблену власними руками, в ній вона по пам'яті спробувала відтворити образ доньки, яку не бачила багато років, про яку нічого не знала і не чула... Така от непроста історія! А скільки їх ще нерозказаних, а скільки назавжди загублених?!

Фото — з інтернету.
Тетяна Царьова, художник
Одеса, Україна
>
Історія двадцять перша
Лялька з пароплава «Адмірал Нахімов»
29 серпня 1986 року з Одеси в круїзний рейс Кримсько-Кавказькою дорогою відправився пасажирський пароплав «Адмірал Нахімов». Через два дні зіткнення пароплава з суховантажним судном «Пётр Васёв» спричинило катастрофу. Це сталося о 23 годині 20 хвилин. У цей час хтось із пасажирів уже відпочивав у своїх каютах, хтось перебував на верхній палубі, де проводилися розважальні заходи — дискотека, демонстрація художнього фільму. Пароплав затонув дуже швидко, хвилин за сім — за цей час з нижніх палуб вибратися було практично неможливо, як неможливо було спуститися туди, щоб визволити з кают дітей, яких залишили спати за замкненими на замок дверима. Із 1243 осіб, які вирушили в круїз, загинуло 423 пасажири.

Наступного дня за пошукові роботи взялися водолази. Вони проникали всередину корпусу пароплава через отвори, вирізані в борту. Подовжні коридори перетворилися на вузькі лази, поперечні — на шахти. У каютах і коридорах утворилися завали з килимових покриттів, меблів, постільної білизни і трупів. Більшість дверей кают заклинило, і водолазам доводилося витягати з кают тіла людей, попередньо зламуючи двері.

На п'ятий день над затонулим Нахимовим, уся в мазуті, в фарбі, спливла лялька. Це було жахливим, несамовитим видовищем! Ляльку виловили, відмили, пізніше її передали в благодійний фонд «Нахімовець». Такі ляльки продавалися на пароплаві в сувенірній крамниці, але саме ця, найімовірніше, належала якійсь дівчинці, яка відправилася в морську подорож. Врятувалася вона під час аварії корабля, чи ні, напевно знає лише лялька.

Пошукові роботи тривали 19 днів. Але після того, як в приміщеннях затонулого судна загинув спочатку один військовий водолаз, а пізніше потрапив у завал і не зміг самостійно вибратися другий, вони були припинені.

«Адмірал Нахімов» досі лежить на глибині 47 метрів у Цемеської бухті, за офіційними даними, ставши братською могилою для 64 загиблих на ньому членів екіпажу і пасажирів. Серед них 23 дитини.

На фото: модель пароплава «Адмірал Нахімов» і та сама лялька.

Наталія Рождественська
директор благодійного фонду «Нахімовець»
Одеса, Україна
Історія двадцять друга
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website